Тема 1. Інклюзивна освіта як модель соціального устрою: генезис, понятійно-термінологічні визначення та основні принципи

План

1. Понятійно-термінологічні визначення «інклюзія», «інтеграція», «порушення психофізичного розвитку», «особливі потреби» та ін.

2. Основні принципи інклюзивної освіти.

3. Правова основа інклюзивної освіти: основні міжнародні документи та чинне законодавство України.

Література

1. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів н Україні» // Відомості Верховної Ради, 1991. -№ 2.-С. 252-258.

2. Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Вер­ховної Ради, 2001, № 30, С. 142-150.

3.         Колупаєва А.А. До проблеми понятійно-термінологічних визначень у сучасній спеціальній педагогіці // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод, зб. Випуск 8. - К., 2006. -С. 105-109.

4.         Колупаєва А.А. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи. Монографія. - К.: САММІТ-книга, 2008.

5.    Колупаєва А.А. Від сегрегації до інклюзії // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод, зб. Випуск 6. - К.: Науко­вий світ, 2005. - С. 52-56.

6.    Саламанская декларация. Рамки действий по образованию лиц с особыми потребностями, принятые Всемирной конференцией по образованию лиц с особыми потребностями: доступ и качество. Саламанка. Испания, 7‐10 июня

1994г. – К., 2000.

1. Понятійно-термінологічні визначення «інклюзія», «інтеграція», «порушення психофізичного розвитку», «особливі потреби» та ін.

Історія спеціальної освіти й інклюзії

В еволюції стосунків суспільства і держави до осіб з відхиленнями в розвитку виділяється п'ять періодів, які охоплю­ють часовий проміжок у дві з половиною тисячі років - шлях від ненависті й агресії до прийняття, партнерства та інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями .

Перший період (996-1715 рр.) - від агресії та зневаги до усвідомлення необхідності піклуватися про людей з відхилен­нями в розвитку. Умовною межею цього періоду в Західній Єв­ропі є відкриття в Німеччині першого притулку для сліпих (1198 р). У Російській імперії створюються перші монастирські приту­лки (1706-1715 рр).

Другий період (1715-1806 рр.) - від усвідомлення нео­бхідності піклуватися про осіб з відхиленнями в розвитку до усвідомлення навчати частину з них. Умовна межа - відкриття у Франції спеціальних шкіл для глухонімих і сліпих (1770-1784 рр.). У Російській державі - відкриття перших спеціальних шкіл для глухих та сліпих (1806-1807 рр.).

Третій період (1806-1927 рр.) - від усвідомлення можли­востей до усвідомлення доцільності навчати три категорії дітей: з порушеннями слуху, зору та розумово відсталих. Умовний кор­дон - остання чверть XIX століття. Ухвалення у західноєвро­пейських державах законів про загальну початкову освіту і на цій основі - законів про навчання глухих, сліпих і розумово відсталих дітей. У Радянському Союзі - створення спеціальних шкіл для глухих, сліпих і розумово відсталих дітей у зв'язку з прийняттям Закону про Всеобуч (1927-1935 рр.).

Саме в цей період у школах Західної Європи на тлі розгор­тання мережі спеціальних закладів робляться спроби навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку зі свої­ми здоровими однолітками. Як зазначає у своєму дослідженні Л.Кулик, в Австрії у 1846 р. було ухвалено закон, який передба­чав створення можливостей для навчання сліпих дітей разом зі зрячими. Подібні законодавчі акти були в Англії, Шотландії та інших європейських країнах. Не вдаючись до детального висвітлення історичного аспекту цієї проблеми зауважимо, що в Радянському Союзі спроби спільного навчання відбувалися по­стійно й досить широко обговорювалися на різних педагогічних зібраннях. Зокрема, у 1924 р. на П-му Всеросійському з'їзді з пи­тань соціально-правової охорони неповнолітніх було ухвалено резолюцію, де зазначалося зокрема: «...сліпі мають право вступа­ти до звичайних навчальних закладів для зрячих... в кожному окремому випадку з дозволу керуючого органу, коли є підстави сподіватися, що вони виконуватимуть основні вимоги, які став­ляться до їхніх зрячих товаришів». Підтвердженням доцільності цієї ухвали слугував той факт, що саме в цей період відомий український вчений О. Щербина успішно провів експери­ментальне дослідження з навчання сліпої дівчинки Р. Золотницької 1 умовах масової школи і став активно пропагувати ідеї «...необхідності наполегливої боротьби проти відокремлення сліпих від зрячих».

Варто зазначити, що, незважаючи на переважання в цей історичний період сегрегаційних установок щодо навчання дітей з обмеженнями і розгортання системи спеціа-льних закладів, спроби спільного навчання дітей з порушеннями та їхніх здорових од­нолітків не припинялися.

Четвертий період (1927-1991 рр.) - від усвідомлення нео­бхідності навчання певної частини дітей з порушеннями до розуміння необхідності навчати всіх дітей з відхиленнями в розвитку. В Західній ('кропі цей період від початку XX століття до кінця 70-х років харак­теризується розвитком законодавчої бази спеціальної освіти та струк­турним удосконаленням національних систем. У Радянському Союзі диференціація й удосконалення системи спеціальної освіти, перехід до Н типів спеціальних закладів (1950-1990 рр.).

П'ятий період (1991 р. - й донині) - від сегрегативного навчання дітей з особливими освітніми потребами до інклюзивної освіти. В Західній Європі з кінця 70-х років значно скорочується кількість спеціальних шкіл, збільшується кількість спеціальних класів у загальноосвітніх школах, учнів з особливи­ми освітніми потребами починають навчати у загальноосвітніх школах в інклюзивному середовищі. Цей період у країнах пост­радянського простору розпочався у 90-х роках і збігається з роз­падом (!І'( 'І' та кардинальною перебудовою державного устрою.

Сучасний етап інноваційного розвитку суспільства відзначається у формуванні  нового погляду на освіту й на місце людини в соціумі. Освіта набуває характеру загальності, доступності, рівності. У межах міжнародного руху «Освіта всіх», ініційованого ЮНЕСКО, першочерговим завданням суспільного розвитку стає забезпечення кожного правом на задоволення особистісних  потреб, отримання якісної базової освіти. У цьому контексті особливої актуальності  набуває проблема задоволення освітніх потреб дітей і молоді з інвалідністю, зокрема проблема інклюзивної освіти.

Термін «інклюзія» був уведений у науковий обіг М. Уілл (США). Метою інклюзивної освіти є розбудова інклюзивного суспільства, що дозволяє йому, незалежно від віку й статі, етнічної належності, здібностей, наявності або відсутності особливостей у розвитку, брати участь у житті суспільства й робити внесок в його розвиток. У такому суспільстві особливості поважають й цінують.  Інклюзивна освіта, таким чином, розуміється як система, за якої учні з особливи­ми освітніми потребами відвідують ті самі школи, що й звичайні учні; перебувають у класах з дітьми такого ж віку; реалізовують індивідуальні, що відповідають їхнім потребам і можливостям, освітні потреби; забезпечуються необхідною підтримкою і супроводом.

Інклюзія  дітей-інвалідів у загальноосвітній простір – задача складна. На Заході фахівці займаються вже понад 20 років.  Наша країна робить у цьому напрямку малі, але впевненні кроки.

Право інвалідів на інтеграцію в суспільство — основний принцип міжнародних стандартів, а забезпечення дітям-інвалідам доступу до якісної освіти є основою інтеграції та пріоритетом соціальної політики демократичних країн.

Характерно, що з розвитком демократичного суспільства, яке гарантує право кожного громадянина на активну участь у житті цього суспільства, приходить нове розуміння понять «інвалідність», «вади розвитку», «інтеграція» тощо. Нині всі згадані вище терміни щодо дітей поступаються новому — «діти з особливими освітніми потребами», що однаковою мірою стосується як інвалідності у важкій формі, так і помірних за ступенем порушень.

Діти з особливими освітніми потребами — поняття, яке широко охоплює всіх учнів, чиї освітні потреби виходять за межі загальноприйнятої норми. Воно стосується дітей з особливостями психофізичного розвитку, обдарованих дітей та дітей із соціально-вразливих груп (наприклад, вихованців дитячих будинків).

З часу ратифікації Україною Конвенції ООН про права дитини дедалі більшого визнання та поширення набуває соціальна модель ставлення до людей з інвалідністю, яка більше пов'язана з дотриманням прав людини. На противагу медичній моделі, соціальна модель розглядає розлади здоров'я як соціальну проблему, а не як характеристику особистості, оскільки ця проблема зумовлена – непристосованістю оточення, включаючи ставлення до людей з особливими потребами, виробничі норми, архітектурну безбар'єрність і транспорт.

Один із останніх нормативних документів — наказ Міністерства освіти і науки України «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю» — використовує такі поняття: «молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями розвитку», а також «діти з особливими освітніми потребами». Термін «особливі освітні потреби» тісно пов'язаний з поняттям «інклюзивна освіта».

Термін «інклюзія» є відмінним від терміну «інтеграція» за своїм концептуальним підходом. Зокрема в документі «Міжнародні консультації з питань навчання дітей з особливими освітніми потребами» вказується на те, що інтеграція визначається як зусилля, спрямовані на введення дітей у регулярний освітній простір. Інклюзія – це політика та процес, який дає змогу всім дітям брати участь у всіх програмах. Інклюзія (від Inclusion — включення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті.

Як проміжний етап розвитку інклюзивної системи освіти можна вважати процес інтеграції.

Інтеграція — зусилля, спрямовані на введення дітей з особливими освітніми потребами в загальний освітній простір.

Розглянемо типи  інтеграції:

@ соціальна — діти-інваліди можуть брати участь у позакласній діяльності разом з іншими дітьми (харчування, ігри, екскурсії тощо) як у дошкільних, так і в загальноосвітніх навчальних закладах, однак, вони не навчаються разом;

@ функціональна — діти-інваліди та їхні однолітки навчаються в одному класі (при частковій інтеграції діти з особливими потребами навчаються в окремому спецкласі або відділенні школи та відвідують лише окремі загальноосвітні заходи; при повній інтеграції такі діти проводять весь час у загальноосвітніх класах);

@ зворотна — «здорові» діти відвідують спецшколу;

@ спонтанна або неконтрольована — діти-інваліди відвідують загальноосвітні класи без отримання додаткової спеціальної підтримки (існують підстави вважати, що у багатьох країнах чимало таких дітей залишаються навчатися на повторний рік).

Термін «особа з вадами» вживається до людей, яким установлено відповідний медичний діагноз і в яких:

§ спостерігаються фізичні або розумові порушення, які суттєво обмежують їхню життєдіяльність (наприклад, порушення зору, слуху, мови, опоно-рухового апарата, самообслуговування, здатності до навчання, роботи, тощо),

§ були такі порушення в минулому;

§ вважається, що є такі порушення.

 «Аномальні особи», «дефективні», «інваліди», «діти з вада­ми» - ці терміни в нашій країні донедавна були законодавчо за­кріпленими і загальновживаними. Понятійна основа цих термі­нологічних визначень - фіксація порушень, вад, відносної аномальності. Втім, ще у 1927 році Л. Виготський, обґрунтовуючи те­орію надкомпенсації, передбачав: « .. .доведеться відмовитися і від поняття, і від терміна «дефективні діти» [5, с. 67].

Щодо терміна «інвалід», міжнародне визначення якого впер­ше подано в Декларації ООН «Про права інвалідів» у 1975 р., то це -«особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя через вро­джене або набуте порушення фізичних чи розумових здібностей».

Сучасні міжнародні тенденції в галузі міжнародних право­вих норм, соціальної політики, освіти засвідчують найбільш при­йнятне використання терміна «особа з обмеженими можливостя­ми», оскільки основна увага концентрується на «особі», а «обме­жені можливості» - другорядна характеристика.

Просте фізичне залучення дітей з особливими освітніми потребами до загальноосвітнього закладу не є інклюзією, це, за словами В. Лубовського «вимушена інтеграція» Досвід такого навчання засвідчив, що в разі нездатності педагогів організувати навчальний процес таким чином, щоб враховувались індивідуальні потреби кожної дитини, такі діти не брали участь у навчальному процесі і, як наслідок, знижувалась їхня мотивація до навчання та погіршувались навчальні результати.

Ураховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що інклюзія передбачає особистісно зорієнтовані методи навчання, в основі яких – індивідуальний підхід до кожної дитини з урахуванням усіх її індивідуальних особливостей – здібностей, особливостей розвитку, типів темпераменту, статі, сімейної культури тощо.

Складові інклюзії

Наразі в науковій літературі можна зустріти чимало визначень поняття інклюзія. Але всі вчені й практики одностайні щодо її основоположних складових.

Серед них:

 прийняття у навчальні заклади всіх дітей без винятку;

 залучення всіх дітей з різними (відмінними) здібностями до тих навчальних закладів, які б вони відвідували, не маючи обмежених можливостей (як діти з типовим розвитком);

 кількість дітей з відмінними здібностями у школах і класах має бути природно пропорційною їхній загальній кількості в місцевій громаді (населеному пункті, районі тощо);

 диференційовані підходи у викладанні; використання всіх можливих місцевих ресурсів для забезпечення різноманітних освітніх потреб учнів.

Інклюзія в кожному окремому випадку обумовлена відповідним конкретним контекстом (місто – село, етнічна/релігійна однорідність – розмаїтість, культурні традиції, економічний та соціальний рівень розвитку країни тощо), і тому єдиної формули успішного залучення дітей з різними (відмінними) здібностями, яку можна застосувати до будь‐якої школи, не існує. Найбільші успіхи у втіленні інклюзивної форми освіти мають навчальні заклади, де розуміють і демонструють ефективні методики навчання та викладання в атмосфері співпраці, підтримки з боку шкільної адміністрації та громади.

Інклюзивна освіта — це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу.

Інклюзивна освіта (інклюзія - (англ.) - залучен­ня), передбачає створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам і можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей її психофізичного розвитку.

Інклюзивне на­вчання - гнучка, індивідуалізована система навчання дітей з осо­бливостями психофізичного розвитку в умовах масової загально­освітньої школи за місцем проживання. Навчання (у разі потреби) відбувається за індивідуальним навчальним планом, забезпечу­ється медико-соціальним та психолого-педагогічним супроводом.

Інклюзивна школа – заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат у шкільному середовищі.

2. Основні принципи інклюзивної освіти

Принципи та цінності інклюзії:

Інклюзивна освіта – цінності:

Це визнання того, що всі діти можуть навчатися;

Це робота зі всіма дітьми, незалежно від їх віку, національності, мови, походження, особливостей розвитку;

Це вдосконалення освітніх структур, систем і методик для забезпечення потреб всіх дітей;

Це частина великої стратегії по створенню інклюзивного суспільства;

Це динамічний процес, який знаходиться постійно в розвитку.

Основні принципи інклюзивної школи:

v всі діти мають навчатися разом у всіх випадках, коли це виявляється можливим, не зважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними;

v школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів шляхом узгодження різних видів і темпів навчання;

v забезпечення якісної освіти для всіх шляхом розробки відповідних навчальних планів, застосування організаційних заходів, розробки стратегії викладання, використання ресурсів і партнерських зв'язків зі своїми громадами;

v діти з особливими освітніми потребами мають отримувати будь-яку додаткову допомогу, яка може знадобитися їм для забезпечення успішності процесу навчання.

Інклюзивна освіта базується на таких принципах:

Цінність людини не залежить від її здібностей і досягнень;

Кожна людина здатна відчувати і думати;

Кожна людина має право на спілкування і на те, щоб бути почутою;

Адаптація системи до потреб дитини, а не навпаки;

Справжня освіта може здійснюватися тільки в контексті реальних взаємостосунків;

Всі люди потребують підтримки і дружби ровесників;

Задоволення індивідуальних освітніх потреб кожної дитини;

Визнання спроможності до навчання кожної дитини та, відповідно, необхідність створення суспільством відповідно до цього умов;

Залучення батьків до навчального процесу дітей як рівноправних партнерів та перших вчителів своїх дітей;

Командний підхід у навчанні та вихованні дітей, що передбачає залучення педагогів, батьків та спеціалістів;

Складність завдань повинна відповідати здібностям дитини;

Рівний доступ до навчання у загальноосвітніх закладах та отримання якісної освіти кожною дитиною;

Подолання потенційних бар’єрів навчання;

Переваги інклюзивної освіти:

Для дітей з особливими освітніми потребами:

ü Завдяки цілеспрямованому спілкуванню з однолітками поліпшується когнітивний, моторний, мовний, соціальний та емоційний розвиток дітей;

ü Ровесники відіграють роль моделей для дітей з ООП;

ü Оволодіння новими вміннями та навичками відбувається функціонально;

ü Навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей;

ü У дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті.

Для інших дітей:

ü Діти вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей;

ü Діти вчаться налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них;

ü Діти вчаться співробітництву;

ü Діти вчаться поводитися нестандартно, бути винахідливими, а також співчувати іншим;

Для педагогів та фахівців:

ü Вихователі інклюзивних груп краще розуміють індивідуальні особливості дітей;

ü Вихователі оволодівають різними педагогічними методиками, що дають їм змогу ефективно сприяти розвиткові дітей з урахуванням їхньої індивідуальності;

ü Спеціалісти (медики, педагоги спеціального профілю, інші фахівці) починають сприймати дітей більш цілісно, а також вчаться дивитися на життєві ситуації очима дітей

Впровадження інклюзивної освіти є складною та багатоаспектною проблемою. Вона містить цілу низку нерозв’язаних питань. Насамперед, це рівень, обсяг спеціальних освітніх послуг, зокрема таких, як навчання за індивідуальними програмами, планами, підручниками, діагностика та консультування, надання корекційних послуг у загальноосвітньому закладі. Вчителі школи за таких умов беруть на себе більші моральні зобов’язання, що стосуються змін умов та методів навчання. Нових підходів вимагає спільна робота з батьками, роль яких є ключовою для подальших успіхів їхніх дітей, саме тому одночасно мають отримувати допомогу батьки, діти і вчителі.

3. Правова основа інклюзивної освіти: основні міжнародні документи та чинне законодавство України

Основні документи.

Найбільш фундаментальне втілення прав людини на міжнародному рівні - Загальна Декларація ООН про Права лю­дини, ухвалена у 1948 р. Хоча вона і не мала прямого відношення до осіб з обмеженими можливостями здоров'я, проте проголоси­ла рівність прав «всіх людей без винятку».

В основі інклюзії лежить право людини на освіту, проголошене у Всесвітній декларації прав людини у 1948 році, де зазначається:

«Кожен має право на освіту... освіта має бути спрямована на розвиток людської особистості та посилення поваги до прав людини та основних свобод...».

Значним та дієвим кроком у визначенні прав осіб з обмеже­ною життєдіяльністю було прийняття 20 грудня 1971 року Генера­льною Асамблеєю ООН Декларації про права розумово відсталих осіб.

Однаково важливими є положення «Конвенції про права дитини» (ООН, 1939), такі як право дитини не зазнавати дискримінації, зазначене у статті 2 та статті 23. Зокрема, у статті 23 йдеться, що дитина з особливими освітніми потребами повинна мати:

«доступ до освіти, виховання, медичного обслуговування, реабілітаційних послуг, професійної підготовки, максимально можливої соціальної інтеграції та індивідуального розвитку, включаючи його чи її культурний та духовний розвиток».

Стаття 29 «Цілі освіти» зазначає, що освіта дитини має бути спрямована на розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому обсязі, освіта повинна сприяти розвитку потенціалу дитини в усіх сферах.

Логічним наслідком цих документів є те, що всі діти мають право на освіту, яка не дискримінує їх у жодних сферах, таких як етнічні, релігійні, статеві, мовні відмінності, економічне становище, особливі потреби.

Підхід до освіти на основі прав ґрунтується на трьох принципах:

1.      Доступна та обов'язкова освіта.

2.      Рівність, інклюзія та відсутність дискримінації.

3.      Право на якісну освіту.

Всесвітня Декларація прав людини, 1948 р.

Гарантує право на безкоштовну і обов'язкову освіту для всіх дітей.

Декларація прав дитини, 1959 р.

Принцип 5. Дитина, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або соціальному відношенні повинна забезпечуватися спеціальним режимом, освітою і піклуванням, необхідними зважаючи на її особливий стан.

Принцип 10. Дитина має бути захищена від практики, яка може заохочувати расову, релігійну або будь-яку іншу форму дискримінації. Вона має виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між народами, миру й загального братерства, а також у повному усвідомленні, що її енергія та здібності мають бути присвячені служінню на користь інших людей.

Конвенція ООН «Про права дитини», 1989 р.

Ратифікована Україною у 1991 р.

Стаття 23

           Зазначається, що «Неповносправна в розумовому чи фізичному відношенні дитина повинна мати повноцінне і достойне життя в нормальних умовах, які сприяють зрос­танню впевненості в собі та забезпечують її участь у житті суспільства... Дитина-інвалід має право на особливий до­гляд, освіту, допомогу, аби мати повноцінне і гідне життя в умовах, що забезпечують максимальну самостійність і соціальну інтеграцію», та визначте, чи закріплені ці права в основних законах України.

Всесвітня декларація «Освіта для всіх», 1990 р.

Освіта для всіх означає гарантію всім дітям їхнього права на доступ до якісної базової освіти.

Стандартні правила ООН щодо «зрівняння можливостей інвалідів», 1993 р.

У цих Правилах міститься заклик до всіх держав зробити освіту осіб із фізичними та розумовими вадами невід'ємною частиною системи освіти.

Саламанська Декларація, 1994 р.

Містить заклик до урядів всіх країн затвердити на законодавчому рівні принцип інклюзивної освіти та приймати до загальноосвітніх шкіл усіх дітей, якщо немає виняткових випадків, які унеможливлюють це.

Особи, що мають особ­ливі потреби, зазначається в Декларації, повинні мати доступ до навчання у звичайних школах, які мають створити їм умови, ви­користовуючи педагогічні методи, зорієнтовані в першу чергу на дітей, аби задовольнити ці потреби.

Відповідно навчання, як визначено в Саламанкській декларації, варто адаптувати до потреб дітей, а не «підганяти дітей під незмінні та сталі навчальні умови». Школи по­винні знаходити шляхи для успішного навчання всіх дітей, в т.ч. і з серйозними фізичними чи розумовими вадами, для цього мають бу­ти розроблені педагогічні заходи, зорієнтовані на потреби учнів.

Саме на цих основних визначеннях базується концепція інклюзивної школи, «школи для всіх».

Програма дій щодо освіти осіб з особливими освітніми потребами, 1994 р.

Мета програми полягає в тому, щоб слугувати основою для вироблення політики й спрямовувати діяльність урядів, міжнародних організацій, національних установ з надання допомоги у реалізації положень Саламанкської декларації. Кожна особа з проблемами розвитку має право виявити власні побажання щодо своєї освіти в тією мірою, якою це може бути точно встановлено. Батьки користуються невід'ємним правом на те, щоб з ними консультувалися стосовно форм освіти, які б найкращим чином відповідали потребам, обставинам життя чи сподіванням їхніх дітей.

Дакарська Декларація, 2000 р.

Цілі освіти тисячоліття — переконання, що всі діти матимуть доступ до  обов'язкової освіти до 2015 р., — ставить в центр уваги осіб з певними обмеженнями та дівчат.

Починаючи з 2000 року, активізація законотворчої діяльності в Україні, стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостя­ми здоров'я, сприяла ухваленню низки законів («Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» 2000 р., «Про охорону дитинства» 2001 р., «Про соціальні послуги» 2003 р„ «Про реабілітацію інвалідів в Україні» 2005 р.

Вперше законодавчо визнано (Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні») психолого-педагогічний супровід як нео­бхідну умову успішного інтегрування в соціум дитини з обмеже­ними можливостями здоров'я, а також необхідність соціального, педагогічного й психологічного патронажу за місцем проживання. Необхідність інтегрування дітей з особливими освітніми по­требами зазначається в офіційних документах на рівні постанов Кабінету Міністрів України та державних програм. Зокрема в Докт­рині освіти (2001) вказується на рівний доступ до якісної освіти інтегруванням у загальноосвітній простір дітей з особливими потре­бами. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схвалена Постановою Кабміну України № 1545 від 12.10.2000 р., серед загальних положень містить фразу, що «замість ізольованого Інтернатного виховання дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване навчання й виховання», а в «напрямках реабілітації» передбачає «перебування дитини-інваліда в дитячому колективі без ізоляції від суспільства (як це відбувається в закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища» та про «поступове інтегрування дітей-іпвалідів до дитячих дошкільних закладів і загально-освітніх Шкіл». Тут також задекларовано збереження сім'ї на противагу вла-ш ту вапню дитини в інтернат і перевага «інтегрування до учнівського колективу» над домашньою формою навчання.

Конвенція ООН щодо осіб з особливими потребами 2005 р.

Відстоює права людей з особливими потребами на освіту без будь-якої дискримінації.